Ця книга — смілива спроба деколонізувати нашу пам’ять і витягнути з глибокої тіні постать, чий геній десятиліттями намагалися приборкати або привласнити. 1920-ті — початок 1930-х років в Україні були часом неймовірного інтелектуального вибуху, який радянська машина згодом охрестила «соціалістичним», насправді ж він був глибоко модерним, європейським і, перш за все, українським. Борис Лятошинський став епіцентром цього руху в музиці — композитор, чий почерк за складністю та глибиною не поступався найкращим симфоністам світу. Музикознавиці Ірина Тукова та Олена Корчова пропонують нам не сухий біографічний нарис, а справжнє занурення у «задзеркалля» епохи. Через приватне листування, архівні документи та спогади сучасників перед нами постає живий Лятошинський: людина залізної дисципліни та водночас неймовірної душевної вразливості. Він свідомо обрав шлях українського митця, попри постійний тиск «червоних мистецтвознавців», які вимагали від нього простіших форм та оспівування режиму. Його музика — це зашифрований біль і надія народу, викладені мовою модерних гармоній. Ця книга відповідає на болюче запитання: як залишитися вірним мистецтву, коли цензура дихає в потилицю, а друзі зникають у жорнах терору? Вибір Лятошинського — це не лише про ноти й партитури, це про збереження власної гідності. Авторки переконливо доводять, що він був не «радянським класиком», а великим новатором, який заклав фундамент сучасної української композиторської школи. Це історія про те, як високе мистецтво виживає там, де йому заборонено бути, і як воно врешті-решт перемагає час.